Я знав священика, який був у полоні.

Шрам на скроні. Збиті чорні долоні.

Телефонні розмови з донецькими операми.

Трофейний опель із польськими номерами.

І ось він мені говорив: інститут церкви

поєднує нас усіх подібно до цегли,

випалює нас у вогні, скріплює нас для грунтовки,

хоча все це втрачає сенс уже під час артпідготовки.

Ще він говорив: спитай мене про воскресіння,

я відповім – щоби воскреснути, потрібне везіння.

Праведникам якраз не щастить в основній їхній масі.

Я люблю говорити про ворогів у минулому часі.

Спитай мене про прощення, я маю що відповісти:

прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти.

Я принесу своїм ворогам на могили квіти.

Кара господня настигне всіх.

Вам, атеїстам, не зрозуміти.

Війна мене навчила не говорити про втрати.

З живими краще. Живих, принаймні, можна порятувати.

В живих є те, що не дає їм лягти в траншею.

Здається ви, атеїсти, називаєте це душею.

Я думаю іноді, чи зрозуміють нас наші діти.

Серце моє легке і обійми мої розпростерті.

Моєї любові стане на всіх,

навіть на тих, хто хотів мене вбити.

Піду, до речі, нагадаю їм, що їх чекає по смерті.

автор: Сергій Жадан